🙈 «Я боюся, що на психотерапії мені доведеться погано говорити про батьків».

Це один із найпоширеніших і найглибших страхів у терапії.

Чому ця тема така болюча?

Бо батьки — це не просто люди з нашого минулого.

Вони — внутрішні фігури, через які ми досі дивимось на світ, будуємо стосунки і ставимося до себе.

Той самий внутрішній батьківський голос часто визначає межі дозволеного у нашому внутрішньому світі.

Він не лише «захищає» образ батьків — він охороняє нашу дитячу психічну опору.

Колись ідеалізація була способом вижити.

Дитина не може дозволити собі бачити батьків слабкими чи недосконалими — це надто страшно.

Мама і тато для неї — це весь світ і весь захист.

Психотерапія — це не суд і не акт звинувачення.

Розмова про батьків у терапії — це не про «погано говорити».

Це про розуміння того, як внутрішні «мама» і «тато» живуть у нас сьогодні.

Як вони проявляються:

— у виборі партнера

— у ставленні до роботи

— у здатності любити

— у перфекціонізмі

— у відчутті провини

— у турботі про себе

Говорячи про сім’ю, людина поступово вчиться відокремлювати внутрішні образи від реальних людей.

Ми ніби ставимо запитання:

«Що в мені моє? А що — мамине чи татове?»

Це дуже тонкий і бережний процес.

Мета терапії — не розділити світ на Добре і Погане.

А дозволити собі бачити батьків живими, складними, суперечливими людьми.

І водночас — повернути собі свою дорослу позицію.

Терапія — це про дорослішання внутрішньої свободи.

Ваш психолог, Наталія Сабліна